Історія кобзарства на Миколаївщині сягає ще часів Середньовіччя, коли мандрівні музиканти — сліпці, кобзарі, бандуристи та лірники — подорожували південними теренами України. Вони виступали на ярмарках, супроводжували чумаків у торгових мандрівках, співали на релігійних святах і несли українське слово крізь покоління. Про це журналістам Суспільного розповів реконструктор кобзарсько-лірницької традиції, викладач та музикант Максим Трубніков.
За його словами, українське кобзарство, схоже до мандрівних музичних традицій Європи, зародилося ще у пізньому середньовіччі й проіснувало до 1930-х років, коли зазнало знищення радянською владою. У різних країнах таких музикантів називали шпільманами, трубадурами або мінезингерами, а в Україні — кобзарями. Це були переважно чоловіки середнього віку, які втратили зір, часто — через військові поранення чи катування в полоні. Вони об’єднувалися у спеціальні гільдії та навчалися гри на бандурі, кобзі чи лірі, аби знайти нове покликання в житті.
“Це давало можливість людині зберегти себе і свою традицію. Так народжувався шлях кобзаря — людини, яка не лише співала, а й несла пам’ять і мудрість народу”, — зазначив Трубніков.
На півдні України кобзарі були невід’ємною частиною ярмаркового життя. У Миколаєві, Одесі та Херсоні вони виступали на базарах, де збиралися чумаки, і ставали своєрідними “засобами масової інформації” того часу — передавали новини, підтримували українське військо, надихали людей піснею. Узимку ж виступи переносили у маєтки або інші приміщення, де можна було грати в теплі.
Кобзарський репертуар складався з трьох основних жанрів — псальмів, кантів і дум. Псальми мали духовний зміст, канти поєднували церковну та козацьку тематику, а думи розповідали про героїчні події, історію та побут українців. Саме через такі твори кобзарі зберігали історичну пам’ять і формували національну свідомість.
“Шевченко назвав свою першу збірку ‘Кобзар’, бо це слово вже стало символом народної мудрості. Кобзарі завжди нагадували нам, ким ми є і звідки походить наша сила”, — говорить музикант.
Окрім духовних і героїчних пісень, на півдні були поширені чумацькі мотиви. Мандрівні музиканти подорожували разом із чумаками, які везли сіль із лиманів, співали їм у дорозі, ділилися історіями й залишалися у прибережних селах.
Кобзарі мали власну таємну мову — лебійську, яка налічувала близько тисячі слів. Нею вони спілкувалися між собою, щоб зрячі не розуміли змісту розмов. Наприклад, “Кудень клевій лебію” означало “Доброго дня, музиканте”. Їх супроводжували поводирі — діти-сироти, які допомагали сліпцям у дорозі й навчалися в них грамоти та побутових звичаїв.
Максим Трубніков із дитинства займався музикою, опанував чимало інструментів і з часом захопився українською пісенною традицією. У 2009 році він отримав свою першу старосвітську кобзу, а через два роки власноруч виготовив новий інструмент, відродивши діяльність знищеної радянською владою Одеської кобзарської майстерні.
“Ми поступово відновлюємо кобзарсько-лірницьку традицію на півдні України. Працюємо з молоддю, виступаємо на фестивалях, щоб ці інструменти знову звучали тут, де вони жили століттями”, — підсумував музикант.
