Південна Україна у лютому – це особливий ритм, відкритий простір і пам’ять, що пульсує у міських деталях. У цьому ландшафті мисткиня Галина Андрусенко презентує свій проєкт “Захищені”, перетворюючи Первомайськ на сцену сучасного перформансу та осмислення локального контексту.
Подорож із Києва займає кілька годин, але дорога змінює сприйняття міста. Первомайськ стає не просто точкою на мапі — у пам’яті виринають річки, історії, місцеві топоніми. Митці, куратори й гості з різних міст з’їжджаються у Міський центр культури і дозвілля Зарницької, де відбувається показ. Тут усе налаштовує на близьке знайомство з місцевим середовищем.
Організаторки — Галина Андрусенко та Ірина Оніщук — розгортають простір для глядачів просто на площі, де колись стояв пам’ятник Леніну. Місце очищене від минулого, у ньому немає напруги чи офіціозу — лише відкрита сцена для діалогу й емоцій. Вражає щирість прийому: “Який цікавий театр до нас приїхав: дві дівчини та три коробки,” — жартують місцеві.
Погляд крізь тканину
Початок дії несподіваний: гості, родичі Галини, місцеві журналісти та учасники театральних гуртків опиняються в кімнаті, де інтер’єр переносить у чиїсь спогади — старі фотографії, лавка, лялька, великий стіл, гойдалка з села Грушівка. Тут починається головний жест: художниця огортає предмети й своїх близьких шматками білої прозорої тканини, підкреслюючи крихкість захисту і водночас прагнення його створити.
“Ми тут потоптались”, — коротко зауважує Галина, залишаючи простір для роздумів і співпереживання.
До процесу долучаються й інші учасники. Через прозору тканину можна бачити усе, що відбувається — ніби фільтр, що розмиває межі між захистом і вразливістю, спільністю і відокремленістю.
Відчуття, діалог і розмисли про безпеку
Завершується дія розмотуванням тканини, відкриттям простору та неформальним чаюванням на сцені. Тут кожен має змогу висловитись, і саме в цей момент проєкт стає особливо особистісним.
- Галина розповідає про власні пошуки: від замальовок пам’ятників до перформативного жесту — “обгортання” найдорожчих людей.
- Хтось із глядачів ділиться: “Хотілось звільнитись від цього, адже це ні від чого не захищає.”
- Під час перформансу чутно сирени повітряної тривоги, однак гості сприймають це як щось звичне — “У нас тут спокійніше, ніж у Києві,” — з’ясовується у розмові.
Після завершення показу на фасаді Центру спалахують ілюмінації — яскраві, майже абсурдні, але такі доречні у цій темряві.
Проєкт “Захищені” для багатьох став точкою входу у локальний контекст. Це уважний, емоційний і чесний досвід занурення в життя міста, що шукає форми захисту — для себе, для близьких, для спільноти. Урешті, саме такі миті і творять відчуття дому, попри будь-які обставини.
