На околиці села Лук’янівка на Миколаївщині дев’ять овець живуть не в отарі, а майже як домашні улюбленці. Вони мають людські імена, слухаються голосу господині й щоранку самостійно виходять на пасовище, щоб увечері повернутися додому на поклик.
Для Вікторії Петрик з чоловіком це не просто худоба. Вона каже, що ставиться до своїх овець як до дітей, і кожну з них знає за характером, поведінкою і навіть «настроєм».
Від міста до села і перші «вихованці»
Родина Петриків переїхала з Миколаєва до Лук’янівки у 2022 році. Сільське господарство для них було майже незвіданою справою, але після переїзду вони вирішили почати все з нуля – завели корів, курей, гусей, голубів і взялися за бджолярство.
Два роки тому в цьому невеликому господарстві з’явилися і вівці. Малих ягнят Вікторія виходжувала буквально з пляшечки, тому й вирішила, що без імен їй не обійтися.
«Чому назвала по іменах? Мені було складно: того нагодувала, того не нагодувала. І довелося кожному дати ім’я. Оце Буця – взагалі Чебурашка, він у мене б’ється, я його навчила битися. Є Машенька, Ксюша, Наташа, Максимка, Мишка, Пашка, Віка та Катюша. Так я їх і назвала», – розповідає Вікторія.
Тепер, каже жінка, вона розуміє, наскільки іншим є життя з худобою, якщо до того ти все життя жив у місті.
«Звичайно, з худобою дуже складно, бо я сама з міста, ніколи не думала про це. Раніше просто пішла, молоко купила – і все. А тепер розумію, як воно дістається. Це дуже складна праця», – говорить вона.
Розклад дня: з дев’ятої до шістнадцятої – на пасовищі
У отари Петриків є чіткий режим. Щодня з 09:00 до 16:00 вівці пасуться на полі біля будинку. Буця виходить «у наряді» – Вікторія жартує, що щодня його одягає й тримає на прив’язі, а решта спокійно пасеться поряд.
«Щодня я одягаю Буцю, він ходить скрізь, звичайно, на прив’язі, а інші поруч з ним гуляють. Вони в мене, правда, замурзані», – усміхається жінка.
Господиня кілька разів за день навідується на пасовище, щоб переконатися, що всі на місці, а ввечері просто кличе їх додому.
«Я періодично дивлюся, щоб вони тут були. Увечері прийшла, забрала – та й усе. Цілий день вони їдять траву, а в ясла обов’язково кладемо сіно. Буває, дерть посипаємо», – пояснює Вікторія.
За її словами, шукати тварин у полі їй не доводиться.
«Вони слухаються чудово, їх не треба шукати. Покликала – і все, вони біжать. Якщо, наприклад, Буця тут, а вони там, я Машу кличу, бо вона найголовніша. Маша приводить усіх інших», – розповідає власниця.
Запаси на зиму і ціна турботи
Найбільший виклик, каже Вікторія, не в тому, щоб навчити овець слухатися, а в тому, щоб забезпечити їх кормом, особливо на холодний період.
«Складно тільки, мабуть, накосити їм, бо їдять вони пристойно. Влітку обов’язково заготовляємо, щоб було що їсти взимку. Наприклад, на корову треба 100 тюків сіна чи соломи. Нам треба хоча б 500 тюків», – каже вона.
Попри щоденні клопоти, подружжя не тримає овець заради м’яса чи продажу. Для Вікторії це передусім емоційна віддушина.
«Просто деякі тримають, як скотину. А я тримаю для себе, для радості. Приходиш до них – а вони наче посміхаються, їх можна погладити, вони слухаються», – ділиться жінка.
«Кажуть, баран тупий. Нічого подібного»
Про своїх улюбленців Вікторія говорить з особливим теплом. Каже, що овець недооцінюють, і зовсім не згодна з усталеними стереотипами.
«У мене діток немає, і я їх сприймаю як своїх дітей. Вони ручні, бо за ними був такий догляд – кожні три години треба було вставати, як до немовляти, годувати. Кажуть, що баран тупий. Нічого подібного. Вони досить розумні, все чудово розуміють. Так далися в руки, і вони мене слухаються», – каже вона.
Кожна вівця має власний характер. Маша – головна в отарі, спокійна і дуже ніжна.
«Машенька у мене спокійна, її можна погладити. Любить, коли я співаю їй пісні. Коли була маленькою, я обов’язково їй співала. Буця у мене б’ється, іноді буває агресивний. Він з Пашкою б’ється, з Максимкою – ні. Пашка трохи агресивний, а інші спокійні. Особливо Мишка – вона геть спокійна», – описує своїх улюбленців господиня.
Максимка, за словами Вікторії, надзвичайно прив’язаний до чоловіка і завжди ходить з ним по теличок.
«Коли виводимо овець, Максимка йде з чоловіком по телички, сам без нього нікуди. Ми виводимо теличок – Максимка з нами йде за ними. Поки всіх не виведемо, він постійно поруч. Коли вже вивели, тоді йде до своїх друзів», – додає вона.
Життя між містом і селом
Подружжя планує постригти овець влітку, але поки що головне для них – щодня бути поряд з отарою. Вікторія каже, що вівці добре знають, хто їхня господиня, і завжди реагують на її голос.
Жінка зізнається, що іноді сумує за міським життям і думала б повернутися до Миколаєва. Та водночас вона вже не уявляє свого дня без дев’ятьох «хвостатих дітей», які зустрічають її біля воріт, слухають її пісні й терпляче чекають, поки вона перераховує, чи всі вдома.
