На межі Миколаївської та Одеської областей, у селах Янишівка та Бобрик Другий, застиг час. Тут досі височіють близько 150 будинків, вкритих традиційними очеретяними стріхами – живі свідки минулих епох. Для когось це звичайна оселя, для інших – музейний експонат або перспективний об’єкт для автентичного туризму.
Ці поселення розташовані поблизу річки Кодима, яка історично слугувала умовним кордоном між Османською імперією та Річчю Посполитою. Як зазначає історик Леонід Уліцький, через ці землі пролягав шлях, що зʼєднував Галичину й Поділля з Чорноморським узбережжям. Тут проходили козацькі маршрути по сіль, але водночас це був шлях нападів татарських та турецьких загонів.
Будівництво хат під очеретом не було гонитвою за естетикою, а диктувалося суворими реаліями тогочасного побуту. Люди використовували ресурси, які давала природа навколо них.
У нашому селі багато збереглося хат під очеретом. Чому під очеретом? Тому що на річці ріс очерет. Зимою його били люди, різали, готували. Глина була, солома була – і з цього будували хати. Екологічно чисті, гарні, теплі хати.
Сьогодні ці глинобитні споруди залишаються придатними для життя, вражаючи своєю терморегуляцією. Місцева жителька Лідія підкреслює, що в таких стінах панує особливий мікроклімат: взимку в приміщенні дуже тепло, а в літню спеку зберігається приємна прохолода.
Проте утримання такої нерухомості перетворюється на справжній виклик для власників. Знайти автентичне накриття стає дедалі важче, а робота вимагає неабиякої майстерності.
– От накриття, наприклад, хто тобі дасть? Ніхто тобі не дасть, треба самим думати, – ділиться жінка труднощами догляду за старовинною покрівлею.
Особливу цінність має хата в Янишівці, де зростав Герой України Дмитро Масловський. Воїн загинув у запеклому рукопашному бою з окупантом, захищаючи країну.
Леонід Уліцький називає це місце святим для громади. Хоча влада надала матеріали для відновлення будівлі, де мешкала мати героя, жінка пішла з життя, не встигнувши завершити справу.
Зараз одну з таких хат готують до перетворення на музейний простір. Усередині можна побачити побут сторічної давнини: давню піч, кераміку та навіть прядку, на якій колись робили нитки.
У Бобрику Другому пішли ще далі – тут старі будівлі не просто консервують, а відновлюють практично з руїн для прийому туристів. Місцевий мешканець Сергій розповідає, що деякі хати довелося відбудовувати без наявності дахів, залучаючи художників для створення розписів у петриківському стилі.
Процес реставрації виявився надзвичайно трудомістким, адже технології доводилося згадувати зі слів старійшин.
Це моя мама ще розказувала, як то робити. Бо помастили – воно відпало. Говорить: “треба піску туди”. Вона ще й глуха, 90-го року. Поки вона розказала, як це робиться… Це ми все розводили, потім наново ліпили. А це ж треба тільки глина і кінський гній: і все перетиралося, і гладилося, і все це робилося. Потім, щоб стелю цю зробити – це ж була ціла історія, це ж не все так швидко. Самі не думали, що це все так: тут взяли, помастили – та й усе.
Час невблаганний до народної архітектури: старі хати поступово зникають, поступаючись місцем сучасним забудовам. Деякі будівлі стоять занедбані, проте зусилля ентузіастів дають надію, що ці унікальні екологічні споруди з очеретяними дахами ще побачать наступні покоління.
