Понад 50 років родина Заблоцьких дбайливо підтримує мистецтво української вишивки. Майстриня Тетяна разом із дітьми та онуками оздоблює полотно різними техніками – хрестиком і гладдю. За цей час у їхній оселі з’явилися 156 рушників, серед яких чимало робіт у «таврійському стилі», що вирізняється м’якими лініями та мальованою подачею орнаменту.
Тетяна Заблоцька родом з Волині, а на Миколаївщину переїхала близько 40 років тому. Каже, що голку взяла до рук ще у початкових класах – навчила мама, і з того часу вишивка стала справою життя.
«Розпочала вишивати десь у третьому класі. Мама показала перші стібки. Коли переїхала на Миколаївщину – не покинула улюбленої справи, навпаки, заглибилася», – розповідає майстриня.
Нині Тетяна найбільше працює у стилі «Таврійського розпису». У ньому переважає гладь – спершу візерунок малюють на тканині, а тоді заповнюють стібками. Майстриня визнає, що ця техніка оперативніша за хрестик, адже не потребує постійного підрахунку клітинок за схемою.
«Сорочки й рушники вишиваю постійно. Зараз планую зробити ще чотири рушники різної тематики. Люблю «таврійський розпис» – намалював і вишиваєш, а з хрестиком постійно рахуєш», – пояснює Тетяна.
За фахом вона – вчителька трудового навчання, тому охоче ділиться знаннями з дітьми у місцевій бібліотеці. Вишивка для неї – щоденна практика й спосіб відпочинку.
«Я б день і ніч вишивала. Прийшла додому, зварила вечерю, трохи перепочила – і знову до робіт. Скільки встигаю – стільки і вишиваю», – усміхається майстриня.
Творча спадковість у родині відчувається в усьому. Донька Ольга з дитинства в’яже гачком, а згодом захопилася бісером. Каже, що вишивка об’єднує сім’ю і стає невід’ємним маркером ідентичності.
«Вишивка – це справжній ідентифікаційний код нації. У нас це передусім рушники – їх дуже багато. І цікаво, що будь-який чоловік, який заходив до нас, теж брався до голки. Весільні рушники ми робили разом», – ділиться Ольга.
Згодом Ольга почала створювати прикраси та картини з бісеру. Каже, що після дев’ятого класу це перетворилося на довготривалий творчий процес – ниточка до ниточки, намистина до намистини, і поступово народжуються унікальні вироби.
Ще одна донька, Зоя, навчає вишивати своїх дітей і також майстерно володіє гачком. Для неї родинна справа – це особистий спосіб передати любов до ремесла наступним поколінням.
«В’язання гачком запало в душу. Коли народила доньку Катю, зрозуміла – можу створювати для неї речі, яких не матиме жодна інша дитина. У нас є сімейна справа – наша вишивка. Ми маємо передавати її з покоління в покоління, бо це важливо», – каже Зоя.
У стилі «Таврійського розпису» працює і онучка Тетяни – Вікторія. Вона допомагає бабусі з весільними рушниками, а перші візерунки створювала для сімейних свят і подарунків.
«З дитинства поруч з бабусею – спершу були маленькі скриньки, листівки для мами, потім картини. У шкільні роки ходила до бабусі на гурток – там зробила багато робіт. Мені це справді подобається», – зізнається Вікторія.
Родина Заблоцьких доводить: традиційна вишивка – це не лише орнамент на полотні, а жива історія, що поєднує покоління. Їхні сорочки, рушники та бісерні вироби зберігають пам’ять про рід, регіон і країну, а кожен стібок – це маленький жест любові до української культури.
